Я пройшов шлях від психлікарні до роботи над президентською кампанією
Я служив в армії двічі: спершу в Морській піхоті, старшиною вантажної команди на C-130 та C-9 (транспортні літаки — ред.) з 1995 по 1999 рік, а потім сержантом в Армії. Мій артилерійський підрозділ висадився в Іраку, де ми пробули з жовтня 2005 по жовтень 2006.
Мій підрозділ стояв на авіабазі Балад, у центрі сунітського трикутника, прямо посеред міжконфесійної різні часів суду над Саддамом. Ймовірно, то був найгірший час в Іраку, або другий найгірший після самого початку вторгнення. Нашу базу так часто обстрілювали, що вона отримала неофіційну назву Смертовіль.
Поруч ми мали бетонний завод, на який нам постійно доставляли гравій. Щоранку біля воріт стояла гігантська черга, з приблизно 200 самоскидів, які чекали, аби піднятися на базу та висипати гравій. Одного дня ми відкрили ворота, але жодна з вантажівок не зрушила з місця. Ми відправили команду, яка почала перевіряти вантажівку за вантажівкою, і кожен з тої команди отримав кулю в голову.
Це був поганий день.
У квітні 2006 року мене підірвали в туалеті. Снаряд впав поруч і шрапнель пробила стіни, коли я посеред ночі сидів там. І саме тому я живий, бо втомлений присів щоб сходити по-маленькому. Уламки мене наче не заділи, але свідомість я втратив. Звідси, мабуть, і моя черепно-мозкова травма.
Коли я повернувся з війни, я бачив, як кожну людину в моєму підрозділі хтось зустрічав — батько, дитина, брат, сестра, дівчина, дружина. Але моєї дружини не було серед них. Я вийшов під дощ, уперше за рік увімкнув мобільний і зателефонував їй. Не відповіла. Я взяв таксі, щоб приїхати, як виявилося, у порожній будинок. Ні мого собаки. Ні мого мотоцикла. Схоже, вона переїхала до когось іншого двома тижнями раніше.
Напередодні Різдва 2006 року я пішов у бар, який я часто відвідував у Ролі (Північна Кароліна, США — ред.). Я випив пару чарок і почув церковні дзвони опівнічної служби. Я подумав: «Не потрібно сидіти в барі на Різдво. Треба йти туди». Тож я попрямував до собору в центрі Ролі, а вони сказали: «Немає місць, приходьте вранці». У мене по щоках потекли сльози. Я кажу: «Я щойно повернувся з Іраку. Мені просто потрібно сюди зайти. Я стану десь позаду». Вони кажуть: «Місць немає. Ми матимемо неприємності з пожежним інспектором. Йдіть геть.»
Тож я пішов і просидів близько години біля військового меморіалу в центрі міста, вигадуючи нові винахідливі способи накласти на себе руки. В Армії мене навчили: думаєш про самогубство — крокуй до лікарні. Тож я сів у свою машину і поїхав до армійського шпиталю Womack у Форт-Бреггу. Прихожу і кажу: «Я хочу вбити себе».
Вони запитали, чи є у мене зброя. Кажу: «Так, багато».
Вони питають: «У вас є патрони до цієї зброї?»
Я: «Так, багато».
«Добре, ось вам шість пігулок Ксанакс (Xanax — одна з форм бензодіазепінів, які надають допомогу при тривожності й безсонні – ред.). Тільки не приймайте усі одразу, бо помрете. Йдіть додому, віддайте зброю сусідові, повертайтеся після свят».
Я повернувся додому, випив горілки та зарядив дев’ятиміліметрову «Берету». Я приклав пістолет до скроні й натиснув на гачок. Я відчув удар схожий на молоток, та водночас, найбільший спокій за все своє життя. Фальш-старт, як виявилося. У патроні було замало пороху, тому куля пройшла у ствол не до кінця.
Це була перша з п'яти спроб самогубства, які мали б бути успішними.
Впродовж восьми років це було моїм життям. Кожну секунду кожного дня я або ж думав про самогубство або ж планував його.
Я спробував експозиційну та когнітивно-поведінкову терапію, купу антидепресантів. Нічого не допомагало. Я намагався продовжувати займатися тим, що робив до служби — працювати у транспортній логістиці. Але ця професія вимагає математичних здібностей та багато розумової роботи, які здавалося з мене вибив той вибух в туалеті. Тож мене брали на роботу та невдовзі звільняли. Проблеми з психікою не йшли на користь.
Я вирішив сфокусуватися на вдосконаленні законодавства щодо захисту ветеранів, пішов навчатися в Цитадель (військовий коледж в Північній Кароліні — ред.), аби розпочати політичну кар’єру. Там я зустрів Ренда Пола під час його виступу. Ренд помітив бинти на моїх зап’ястях. Він запитав, що сталося, і я сказав: «О, тиждень тому я намагався вбити себе і порізав собі зап’ястя». Він відвів мене в сторону і сказав: «Забудь, що я сенатор. Я також лікар. Я хочу прямо зараз знати, що відбувається». Ми розмовляли хвилин 20, і наприкінці він дав мені номер телефону свого першого помічника і сказав: «Якщо ти колись знову відчуєш те саме, я хочу, щоб ти зателефонував за цим номером, і ми використаємо мій офіс та федеральний уряд на повну аби розв'язувати твою проблему». (За два роки я працював у його штабі під час президентської кампанії.)
Я продовжив лікування. Одного разу замість звичайного психіатра мене приймала стажистка. Вона мені сказала: «Оскільки я стажистка, я постійно проходжу опитування щодо практики, тож я, мабуть, читала вашу історію хвороби більше ніж будь-хто». Після цих слів вона протягнула мені аркуш паперу і сказала: «Я хочу, щоб ви відкрили це, коли вийдете з будівлі. Я не маю вам про це розповідати, тому просто покладіть аркуш собі в кишеню». Після завершення зустрічі, я вийшов на вулицю, витягнув записку, а там: «Погугли МДМА для ПТСР».
Я так і зробив. Через MAPS (Міждисциплінарна асоціація психоделічних досліджень — ред.) я дізнався про дослідження, де МДМА застосовували в психотерапії для лікування ПТСР. Тож я долучився до дослідження. Я мав три сеанси з Дня подяки 2014 року до весни 2015 року. Кожного разу, у будинку, переобладнаному під медичний центр, я починав з дози 125 міліграмів, потім 62,5 міліграма додатково протягом чотирьох годин. Я приймав МДМА, а потім брав участь у психотерапевтичній сесії.
Насправді важко пояснити людям, які ніколи не приймали психоделіки, що таке психотерапія із застосуванням психоделіків. Це не просто ейфорія і не просто психотерапія — це синергія між ними. Це схоже на звичайну консультацію, за винятком того, що ви відчуваєте себе наче в обіймах людини, яка вас по справжньому любить, і водночас пухнасті цуценята облизують вам обличчя.
Під час моєї першої сесії я довго повторював: «Це чудово, це надзвичайно». Потім психіатри ставили запитання на кшталт: «А яка погода була в Іраку?» Здавалося б таке невинне питання, а ти починаєш говорити та не зупиняєшся. МДМА пригнічує реакцію «бий або біжи» в мигдалеподібному тілі (відділ мозку, що відповідає за базові інстинкти — ред.), тому ти можеш розібратися з речами, які у звичайних умовах викликають паніку. Я говорив про те, про що ні з ким раніше не говорив.
І це мене вилікувало.
Останній сеанс я пройшов у 2015 році. Через рік після дослідження мої симптоми майже зникли — хоча технічно я все ще маю ПТСР. Депресія зменшилася на 60 відсотків, суїцидальні думки зникли. До початку лікування я приймав 42 пігулки на день. Тепер я приймаю лише пігулки, щоб зосереджуватися та спокійно спати.
ПТСР — це щось на зразок аутизму: це спектр. Деякі люди можуть впоратися з ним, відвідуючи церкву або спортзал. Є люди, яких одна таблетка Золофту (ліки проти депресії — ред.) на день позбавляє всіх клопотів. А є такі люди як я. Лікарі кажуть, що для 30 відсотків людей з ПТСР вони не мають ефективного лікування.
Нам потрібні інші варіанти. Є один протокол лікування посттравматичних стресових розладів, і якщо цей протокол для вас не працює, ви живете у стражданнях. Саме як я вісім років. Я злий, що мої друзі все ще страждають, і вони не мають доступу до цього лікування. Я злий, що мені довелося чекати вісім років, щоб отримати це лікування.
Ветерани — це сильні люди. Ми можемо три роки жити в пеклі, якщо знаємо, що в кінці тунелю є світло. Проблема в тому, що багато ветеранів не бачать цього світла, тому їм залишається єдиний відомий вибір — куля в скроню.
Цю статтю Джонатан Любекі написав і опублікував на Medium. Ми переклали і опублікували її українською з його дозволу.